За творчу роботу “Поразка, цінніша за перемогу: мій голос, який я вчуся захищати” Анастасія Полівода, вихованка гуртка “Юний журналіст” Палацу учнівської молоді стала лауреаткою Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!” й отримала диплом від засновника конкурсу, українського журналіста, медіатренера Віталія Голубєва під час зустрічі в Луцьку.
Поразка, цінніша за перемогу: мій голос, який я вчуся захищати
Коли мені скинули фото з результатами, я була шокована. Перша думка була проста й болюча: я програла. Головою я розуміла, що це не кінець світу, але в душі ніби щось перевернулось. Було відчуття порожнечі й несправедливості, з яким я поки що не знала, що робити.
Вже через декілька годин я отримала купу повідомлень і дзвінків, яких взагалі не очікувала. Мені висловлювали слова підтримки не лише друзі, а й вчителі й люди, з якими я майже не спілкувалася – ми лише перетиналися в коридорах школи. Тоді я зрозуміла: я балотувалася на посаду президента школи не лише заради перемоги, а й для суспільного визнання. І цього мені вдалося досягти! Тепер мене знає майже кожен, і мене підтримує багато людей.
Очевидно, що ці вибори були далекими від ідеалу. Терміни подачі передвиборних програм порушувалися, не всі обов’язкові умови агітації були виконані, день голосування змінювали кілька разів під конкретну людину, а переможниця надала відео з передвиборною програмою після «перемоги». Я бачила ці недоліки, але… Мушу визнати, тоді я не була готова відкрито з ними боротися.
Попри це, я отримала досвід, який змусив мене переосмислити і власне ставлення до виборів. Спілкуючись з людьми, багато аналізуючи ці події, я дійшла таких висновків:
- Зараз я більше усвідомлюю, наскільки складно захищати свій голос: йти на відкритий конфлікт з ровесниками і дорослими, вчителями своєї школи, витрачати час і нерви, стримуватися, коли хочеться кричати, не відповідати на хейт, бути аргументованим. А для цього треба чітко знати всю процедуру виборів і подачі апеляції, знайти союзників.
- Тоді я не розуміла, що маю такий сильний інструмент впливу як журналістика. Вже пізніше я дізналась, що я могла ставити питання опонентам, фіксувати порушення й надавати їм розголос, вимагати публічних пояснень. Все це можна було знімати камерою смартфона – це теж «зброя» у захисті свого голосу.
- Я навчилась сприймати критику в свою сторону й зрозуміла, що не можу подобатись усім. Раніше будь-які слова та дії проти мене викликали купу обурення, але зараз я спокійно сприймаю зауваження та розділяю їх на цінні побажання та просто хейт.
- Я почала аналізувати свої дії – не лише про вибори, а взагалі переосмислила своє ставлення до того, що і як я роблю. Я зрозуміла, що всі мої дії мають бути виваженими, і я зможу у будь-якому випадку захистити свій вибір і пояснити, чому я так вчинила.
- Після цієї ситуації я розумію, що навіть незначні порушення в правилах можуть мати серйозні наслідки. Зміна правил і різне ставлення до учасників формують загальну недовіру до результату, та й люди могли ставитись до всього несерйозно.
У певний момент для мене провели паралель з Помаранчевою революцією. Про ті події мені нагадала керівниця гуртка «Юний журналіст» Марія Пилипчук: «Тоді теж були вибори – тільки не президента школи, а президента країни, і коли люди побачили, що їхній вибір вкрали, то вибухнули гнівом. В твоїй маленькій, на перший погляд, історії, вже є великі громадянські уроки: знати процедуру виборів та апеляції, чітко її дотримуватися й вимагати цього від усіх учасників, фіксувати порушення аж до визнання виборів недійсними. За кілька років ти станеш виборцем, будеш віддавати свій голос за президента країни. Розумієш, як це відповідально?».
В 2004 році українці не просто відстоювали конкретний результат, а право на чесні правила й повагу до свого голосу. Це була боротьба не лише на майданах, а й усередині кожної людини – між страхом і відповідальністю. Після шкільних виборів я відчула щось подібне, хоч і в значно меншому масштабі: розгубленість, образу і водночас розуміння, що мовчання нічого не змінює.
Якби тоді я знала усе, що знаю зараз, то впевнена, що я би все так не залишила. Я могла б написати апеляцію, перевірити списки голосувань і вимагати дотримання умов виборів. Я могла б вимагати повторних виборів з прозорим дотриманням всіх умов, адже у мене була б не лише підтримка людей, а віра у себе. Тепер я знаю, що свої права потрібно захищати та відстоювати свою думку, а маючи такий важіль впливу на людей як журналістика, це буде набагато ефективніше.
Цей досвід також дав мені розуміння, що означає бути журналістом і захищати правду. Це не лише писати цікаві й переконливі тексти, а й говорити про незручне і захищати право людей бути почутими. Свій голос я втратила на виборах, але саме там я відчула, що його потрібно відстоювати. І цей досвід став для мене не поразкою, а точкою зростання.
Здається, саме зараз я по-справжньому зрозуміла сенс слів британського журналіста, письменника Джорджа Орвелла: «Якщо свобода означає хоч щось, то вона означає право говорити людям те, чого вони не хочуть чути».