Упродовж першого року навчання в гуртку “Юний журналіст” Палацу учнівської молоді Олена Пасик показала себе людиною вмотивованою, різносторонньою, небайдужою. Дівчина активно включалася в активності й заходи, пропонувала багато ідей, декламувала свою поезію, взяла участь у конкурсах, створила перші журналістські матеріали. Однією з найважливіших подій навчального року стала її творча робота для Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!” – диплом лауреатки Оленці особисто вручив засновник Віталій Голубєв. Свою статтю юна журналістка присвятила зустрічі з відомою медійницею Мирославою Ґонґадзе в Луцьку.
Ціна правди: мій урок з Медіаднем Премії імені Георгія Ґонґадзе разом з Мирославою Ґонґадзе
Я не журналістка, мені 13 років. Та мені було цікаво побувати на Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе, який вперше відбувся в моєму місті.
У світлому холодному бізнесцентрі поступово з’являлися люди. Ми з подругою Вікторією зайняли місця у другому ряді. Через декілька хвилин мимо нас пройшла красива темноволоса жінка та сіла перед нами у першому ряді. Ми з Вікторією перезирнулися й затамували подих – це була Мирослава Ґонґадзе, дружина Георгія Ґонґадзе.
Я багато чула про цього сміливого журналіста, борця проти корупційної влади. Коли я прийшла в гурток «Юний журналіст», на першому ж занятті 16 вересня нам розповіли про його видатну діяльність і трагічну загибель.
Я почула голос Георгія та його гострі питання до Леоніда Кучми, президента України в ті роки. На Медіадні Мирослава показала архівне відео про чоловіка за рік до його загибелі. Мене вразила його фраза: «Я приїхав з Грузії і вивчив українську мову, то чому ви не можете?!». Чому ж зараз ці слова звучать так гостро і боляче? Минуло 27 років, а це досить болить кожному свідомому українцю, бо є люди, які цього не розуміють навіть, коли йде кровопролитна війна.
Під час розмови з журналісткою Мирославою Барчук, Мирослава Ґонґадзе емоційно наголосила: «Не зачаровуйтесь. Не говоріть що я ваш Бог!». Вона просить не поклонятись і не возвеличувати її. Мирослава не хоче дистанції з людьми, не хоче бути живим пам’ятником. Мене це дуже вразило, мені б хотілось почути це ще раз. Спочатку після її виступу я хотіла підійти та висловити свій захват, та ці слова мене зупинили.
У мене трапилась трохи незручна ситуація. Я все-таки підійшла до пані Мирослави за автографом з клаптиком паперу в клітинку й олівцем. Вона здивовано глянула на мене: «Серйозно?! На цьому?!». Я швиденько знайшла листівку для її підпису і від хвилювання ледь не забула власне ім’я. А тепер матиму такий чудовий раритет!
Переглядаючи свої численні відео з Медіадня, я звернула увагу на фразу з виступу відомої журналістки: «Не одним Львовом і Києвом живе Україна. Україна, насправді живе малими містами і селами».
Я люблю своє місто Луцьк. Я вивчаю журналістику в гуртку, і ми починаємо писати свої перші журналістські матеріали. Я надіюсь, що перші мої публікації з’являться в луцьких медіа.
Чесно кажучи, я не очікувала, що цей медіазахід зможе так сильно мене зачепити. Після нього я усвідомила кілька важливих для себе речей. Тепер я знаю, що інколи ціна правди – це життя найріднішої людини, і це дуже боляче.
А ще – кожна людина є унікальною серед інших унікальних людей. Навіть захоплюючись талантом, подвигом чи красою свого кумира, треба пам’ятати, що це – жива людина, а не ікона для поклоніння.