В рамках медіапроєкту «Наші колеги – наші вихованці!» напередодні Міжнародного дня танцю вихованка гуртка “Юний журналіст” Юлія Рак взяла інтерв’ю у подружжя педагогів, хореографів народного ансамблю народного танцю «Радість» Палацу учнівської молоді Ігоря й Дар’ї Степанюків.
Дитинство і доросле життя, навчання і кар’єра, особисті стосунки – в Ігоря і Дар’ї Степанюків все це пов’язане з Палацом учнівської молоді, зі славетним творчим колективом – народним ансамблем народного танцю “Радість”. Ігор з п’яти років відвідував «Радість», і Дар’я теж займалася в цьому ансамблі. І зараз колишні вихованці разом зі своїми наставниками працюють як колеги і готують нове покоління обдарованих дітей.
Це був Ваш вибір, чи Вас батьки привели «за ручку»? Наскільки вдалий він з точки зору сьогодення?
Ігор: Не мій вибір, випадково. Мені радили займатись чимось рухливим. Однокласниця ходила тоді на «Радість» і розповіла, що не вистачає хлопців у їхній групі. Так мене запросили. І ось я залишився тут до кінця, навіть коли знайомі покинули. А потім ще й вибрав собі таку професію, будую кар’єру, став кандидатом мистецтвознавства. Тож можна сказати, що вибір був більш, ніж вдалим. Тепер я увесь в танці.
Дар’я: Народилась тут, у Луцьку, але в силу обставин ми з сім’єю мусили переїжджати з місця на місце. Змалечку ходила на гімнастику, мама хотіла, аби я була пов’язана зі спортом. Але потім моя тренерка пішла в декрет і займатись було ні з ким. Бабуся наполягла на тому, щоб я пішла на танці. Зараз я їй дуже за це вдячна. Коли ми переїхали назад у Луцьк, мені запропонував випускник ПУМу відвідувати «Радість». Мені сподобалось.
Розкажіть про Ваших педагогів, чим вони запам’яталися?
Ігор: Педагогів я пам’ятаю всіх і прошу відзначити, що кожному з них вдячний за те, що вчили мене так гарно, що тепер я стараюсь їх наслідувати. Найпершим моїм вчителем був Едуард Євгенійович Петрук . Такі професійні хореографи як Тетяна Сергіївна Шидловська і Ірина Мефодіївна Столярова стояли у витоків мого розвитку і, як кажуть по-хореографічному, «у ногах лежали». Пізніше, звісно, мене навчав і Віктор Миколайович Шугалов, і Валерій Васильович Смирнов , а також Галина Степанівна Соколова. Я був у всіх педагогів і в кожного щось взяв для себе як танцівник і як педагог.
Дар’я: Мене відразу вчили вже Марина Сергіївна Клімішина і Віктор Миколайович Шугалов. Я пам’ятаю, що спершу в мене не виходило крутити крутки. Це, насправді віртуозна техніка, яка є індивідуальною для кожної дівчини. Я дуже засмучувалась, коли в мене не виходило і часто просила Марину Сергіївну допомогти. В кінці кінців я стала солісткою, все вдалось. Робота Марини Сергіївни є, насправді, неоціненною.
Що подобалось у навчанні в ПУМі, а що не подобалось?
Ігор: З такого, що б мало подобалось, мабуть лише вивчення основи основ – класичного танцю. Це обов’язково для всіх професійних танцівників, але щоб змусити хлопця робити оті всі нудні вправи біля станка, треба було постаратись знайти підхід. Так воно й досі є, бачу по своїм теперішнім учням. А взагалі, в мене було веселе дитинство і багато друзів залишилось з того часу, з ПУМу.
Дар’я: Я ходила займатися в своє задоволення. В дівчат взагалі з пластикою набагато менше проблем, тому почувалась я тут комфортно.
Чому Ви вирішили стати педагогами в ПУМі?
Ігор: Я прийшов сюди за запрошенням. Почав викладати разом із Мариною Сергіївною Клімішиною . Працюю тут за сумісництвом. Звісно, викладаюсь на повну, як і на основній роботі. Адже в хореографії не має половинності, дитину не навчиш «в пів ноги». В нас з Дар’єю, можна сказати, сімейна група.
Дар’я: Починала я педагогічну роботу не в ПУМі. А потім якось Ігор Віталійович мені запропонував пристати на місце хореографа «Радості», що звільнилось і я погодилась. Адже я мала розуміння, який об’єм роботи мене тут чекає, її специфіку, репертуар і загалом, чого варто очікувати.
Чи думали Ви, що працюватимете там, де провели своє дитинство?
Ігор: Я здогадувався. Дорогу від стадіону до Палацу можу пройти із зав’язаними очима, бо впродовж всієї своєї кар’єри: і коли я був учасником ансамблю, і коли – викладачем в коледжі, увесь час проходив повз. Всі дороги ведуть до ПУМу. Я думав і хотів.
Дар’я: Я ж насправді завжди хотіла бути танцівницею і не знала, чи викладатиму. Але танці – мистецтво молодих, тому я вирішила спробувати попрацювати з дітьми. Побачила, що це таки моє.
А от познайомилось подружжя вже поза ансамблем, адже відвідували його вони у різний період. Коли пан Ігор викладав народний танець у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, пані Дар’я була студенткою – там вони й зустрілись. На питання про те, як стосунки впливають на роботу, хореограф зауважив, що їхня група така сильна й беззаперечний прогрес їх учнів – це частково результат саме того, що вони подружжя. Вони з дружиною підстраховують одне одного, допомагають, можуть одне на одного покластись. Стараються бути разом з дітьми на одній хвилі. І продовжують розвиватися в мистецтві танцю! Як висловився Ігор Віталійович: “Ми відчуваємо танець тілом і душею і живемо ним без перерви на вихідні”.
Які Ваші педагоги стали тепер Вашими колегами? Як у Вас складаються робочі стосунки?
Ігор: Віктор Миколайович і Галина Степанівна тепер є моїми колегами. Стосунки в нас загалом складаються нормально, маємо взаєморозуміння. Інколи, звичайно, трапляються всілякі розбіжності на фоні різниці досвідів, але ми стараємось їх згладжувати, адже ансамбль – від слова гармонія. Інакше ніяк.
Дар’я: Так, вони завжди стараються допомогти, дають поради. Ми їм вдячні.
Що ви бачите в своїх сьогоднішніх вихованцях? Чи знаходите в них своє дитяче відображення?
Ігор: Ну звичайно! У своїх постах я часто пишу, що ми продовжуємо себе у своїх учнях. Те, що я не встиг, вони зуміли. Танець, який ми не станцювали, вже танцюють наші діти. Трюки, які ми хотіли, але не мали змоги навчитись робити, роблять вони.
Дар’я: Так, часто бачу, що на свій вік вони можуть зробити значно більше, аніж я колись. І це, насправді, дуже приємно. Діти тепер швидше дорослішають. Ми чогось навчаємось у них, а вони – в нас.
Окрім цього, пані Дар’я розповіла, що вона веде сторінку в Тік Ток, де вони з дітьми часто знімають різні танці та тренди. А інколи й вона фільмує сама: «Адже з дітьми треба бути на одній хвилі».
Пане Ігоре, як ви поєднуєте роботу в Луцькому педагогічному коледжі з роботою в ПУМі?
Ігор: В мене є графіки роботи тут і там. Окрім цього, багато моїх випускників потім навчаються в педагогічному коледжі на різних спеціаліьностях. Також в коледжі є дівочий ансамбль «Вихиляс», де танцюють і ті випускники «Радості», які обрали собі не хореографічний фах. Така собі взаємодія – в коледж на хореографію найчастіше приходять ті учні, які вже мають певну базу. А отримати її в ПУМі доволі зручно.
Пан Ігор зауважив, що хоч він розуміється і на бальних, і на сучасних видах танцю, та все ж навчає саме народним. І хотів би, аби держава підтримувала їх найбільше: «Я народник в серці і душі».
Торкнулися і такого важливого питання, як плюси і мінуси роботи в позашкіллі. Пан Ігор висловив поширену серед працівників позашкільної освіти думку про те, що матеріальне заохочення педагога є доволі проблемним питанням. Хореографа обурює те, що їхня робота не прирівняна матеріально до роботи педагогів у школі, адже відповідальність на їх плечі лягає подекуди більша. Але в основному, робота чоловікові дуже подобається.
Ви вже навчалися в ПУМі в дитинстві, юності. Чому ви навчаєтеся тут зараз?
Подружжя розповіло, що вони продовжують розвиватись: атестуються, отримують нові знання та навички, їздять на семінари. Адже їхнє кредо: «Вчитель помирає тоді, коли припиняє вчитися».
Фото – Ігор і Дар’я Степанюки під час атестації педагогічних працівників ПУМу
Спілкувалася з Ігорем і Дар’єю Степанюками вихованка гуртка “Юний журналіст” Юлія Рак
Фото і відео – вихованця гуртка “Юний журналіст” Романа Миронюка