XV ігри конкурсно-пізнавальної програми “Ми – волиняни!” були присвячені важливій даті в культурному житті Волині, України, світу – 150-річчю з дня народження славетної поетеси Лесі Українки. Цьогоріч конкурс відбувався заочно, тому команди працювали над завданнями дистанційно: відповідали на питання вікторини про її життя і творчість, знімали і монтували відеопрезентації на тему “Ні! Я жива! Я буду вічно жити!” про куточки на мапі світу, пов’язані з іменем видатної волинянки. Фінальним завданням було колективне есе на тему “Якби я народився 150 років тому в дворянському гнізді Косачів» – своєрідна мандрівка у часі, яка вимагала від школярів не лише креативу й уяви, а й знань біографічних подробиць життя і побуту великої родини інтеліґентів, де зростала майбутня поетеса, вдумливого занурення у літературну спадщину нашої талановитої землячки
Пропонуємо ознайомитися з есе переможця конкурсу – команди “До джерел” ліцею №27, які готували творчі роботи під керівництвом педагогів Лідії Степанівни Новосад і Зоряни Сергіївни Мацюк.
Автори есе: Софія Каленюк, Дмитро Шевчук, Давид Касарда, Владислав Григорьєв, Соломія Ніколайчук, Валерія Харчук.
У цьому вільному есе ми спробуємо дещо абстрагуватися від офіціозу імені Лесі Українки, і кожен зробить мистецький акцент із вивченого про творчість «дочки Прометея». Але одне – спільне, що ми виокремили, – це, безсумнівно, потреба у навчанні, у вивченні іноземних мов, в опануванні видами мистецтва. У сучасному світі ці уміння називають «soft skills», тобто потреба у мистецтві, спілкуванні, співпраці. Те, чого не можуть виконувати машини. Як же змінився світ за півтора століття! Але…
Якби я народилася 150 років тому в родині Косачів… Я б стала Мавкою… Саме Мавкою, яку шукала Леся все життя, у яку вона вклала «цвіт душі» і плекала у своєму серці «те, що не вмирає». Стала б Мавкою, щоб звучати піснею, ніжною, як голос сопілки; піснею волинського замріяного лісу, зворушливою, глибокою, мудрою. Я б узяла Лесю за руку і відкрила б чари Полісся у лісових шумах і тінях, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинно жагучих» силах природи.
Від серця до серця, від краю до краю,
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я – завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя – на Волині.
Якби я народилася 150 років тому в родині Косачів… Я б стала Мавкою-полісянкою… Бо народилася на Поліссі. А Україна – це душа, Полісся – її серце. А кожен удар серця – це пісня. Прислухаємось, як у самісінькому серці тихо, під вечір, у родині Косачів лунають пісні. Скільки сили в них! Скільки світла! Так, ніби самі зірки впали з неба, осяюючи їхнє подвірʼя. Кожна зіронька – це сини та дочки Косачів. У творчих сімейних вечорах, щоб було якось цікавіше, затишніше й більш охоче спілкуватися й співпрацювати, то пекли пиріг, а на столі парував гарячий чай, і починалися співи, танці, літературні конкурси. Учили мову, пісенну творчість, обряди і звичаї, культуру й побут, уважно слухали та запамʼятовували різні перекази, цікавилася історією поліського краю. Завжди гамірно в них: то прийдуть – вірші читають, то розмовляють. А як грає Леся на фортепіано! Це, напевно, найкраще, що я чула у своєму житті. І завжди це так душевно. Леся була музикальна від природи та грала, коли не дуже хто прислухався, і власні імпровізації, які ніколи не повторювалися, – це завжди було щось інше, щось нове, щось інтимне… Наче музична розмова з другом-фортепіано на різні найромантичніші теми.
Дитинство… Незабутня пора, коли світ уперше розкриває нам свої таємниці, коли все захоплює – від метелика, що гойдається на стеблині жита в полі, до незрівнянного зоряного всесвіту. Саме дитячі враження найглибше закарбовуються у свідомості. Тому так важливо, щоб дитинство було сповнене краси, зігріте лагідним словом, збагачене піснею, музикою, власною творчістю.
Леся захоплювалася поліськими легендами, переказами, міфами. Поночі мала Леся тікала до озера, шукати мавку лісову. Дитяча уява мала тисячі запитань… Чи заспіває? Чи зʼявиться вона? Чи засвітить квітку папороті? Подумки розмовляючи із Лесею, відчуваю її сильний характер, у чомусь – упертість, а найбільше – любов до народу. Ці дитячі цікаві подорожі до вічного, невичерпного джерела – фольклору, яке зачаровувало, дивувало, захоплювало.
Я – Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала…
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Якби я народилася 150 років тому в родині Косачів… Я б стала Мавкою-піснею… Прислухалася б до голосу свого палкого серця, до ніжно-тужливої волинської природи, зачарованої піснями, легендами, усе нестримніше підказувало: необхідно розповісти про рідну Волинь якнайширшому колу людей, прославити пісні цього краю, зберегти їх для нащадків. Пісня – її незрадливий друг на життєвих дорогах, невичерпне і завжди нове джерело натхнення. Сидить маленька Леся, тримає віночок із волошок і співає тихесеньким голосом. А навкруги – чарівний літній український вечір, десь біля лісу тихо згасає вогнище.
Хто з нею не бачивсь, приїдьте, будь ласка.
Там ниви, озера, гаї солов’їні.
Якщо не забули ви, що таке казка,
Її ви зустрінете в нас, на Волині.
Якби ж я народилася 150 років тому в родині Косачів… Я б стала Мавкою-казкою… І разом із Лесею крадькома розкрила б книгу з надією зустріти справжню золотокосу Мавку. Зустріти, як уперше в селі Жабриці, щоб потім усе життя не розлучатися. У Нечимному, коли Леся Українка була лише три дні та дві ночі, дядько Лев, який знав дуже багато легенд, переповідав, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають людей, які осмілюються ночувати там. Тож, можливо, лісовики і мавки не вигадані.
У листі до матері Леся напише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала…».
Потрапляючи в царство фольклорних образів, витворених фантазією мешканців Волинського Полісся, ми живемо в казках потерчат, русалок, водяних, лісовиків, перелесників та інших мешканців лісу. Головна у лісі – Мавка. Хто ж вона така?! За народними повірʼями, мавка – це казкова істота, лісова русалка, що заманює хлопців та залоскочує їх до смерті. За українською народною міфологією, мавки не мають душі, та Лесина Мавка – інша. Вона є втіленням ніжності та доброти; це красива дівчина з розпущеними косами, у ясно-зеленому одязі. Мавка Лесі Українки отримала душу, хоч і в стражданнях. Внутрішня краса лісового духу стала красою справжньої дівчини. Кохання зробило її людиною. Умирає тіло, але дух зберігає всі скарби.
Я знаю, що коси мої – це берізки,
Я знаю, що очі – озера блакитні.
Я знаю, що серце моє – українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Якби ж я таки народилася 150 років тому в родині Косачів…Я б лунала музикою Лукаша, яка розбудила від зимового сну Мавку, викликала в ній нові, незнані поривання. У моїй музиці лісова дівчина розкрилася би безмежною красою людської душі, радістю життя та творчості. Проста мелодія пісні перевернула все в душі Лесі, яка пізніше напише: «Ох! Зірка в серце впала!» Досі не звідане почуття і окрилить, і принесе болісні страждання, бо вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості та любові на все життя. Глибоке й самовіддане кохання – найкращий цвіт її душі.
У густому предковічному лісі на Волині напровесні прийшов до лісу юнак Лукаш і заграв на сопілці. Полилася дивна мелодія, краща від пісні весни – «весна ще так ніколи не співала». Жагуча та пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду. Сила пісні була чарівна, незвичайна. Під її звуки оживала навіть природа («На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріша дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти»)… Дивно, прекрасно, солодко грає Лукаш, а ліс відгукується на цю мелодію своїм життям.
Усі мелодії Полісся – це вічно жива музика в природі, що ми їх чули. Саме такими піснями пробуджує Лукаш весну. Музика єднає Мавку з Лукашем, учить дівчину нових для неї почуттів і дарує обом прекрасний світ кохання: «Ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались…». Вона вражає нас красою мрії, глибиною думки, мелодикою музики мови.
Зійшли вони сонцем вродливої долі,
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному братньому колі
Дочка України – Волинь моя мила.
Якби я народилася 150 років тому в родині Косачів…Я б стала Мавкою-коханням! А чи коли-небудь ви замислювались, що кожному з нас допомагає творити найдивовижніші шедеври у світі? Безсумнівно, цієї рушійною силою є кохання!
Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. Праобраз Мавки надзвичайно актуальний у болючих і пульсуючих точках сьогодення. Світ Мавки, де зітнулися надприродні сили лісу та світу – це відзеркалення глобальних проблем людства в пошуку гармонії, у пошуку власного «Я» та самоідентичності. Потреба формування власне українського ідеалу людини як орієнтира на шляху духовного розвитку нації – ось чого прагне сучасна Україна! Ми мріємо, щоб світ був такий світлий, щирий і чистий, як кохання Мавки; світ без розрахунку, без зрад. Лісова красуня має почуття власної гідності, тому й не стоїть Лукашу на дорозі. Як зараз бракує нам цієї безкорисливості…
Духовність кожного народу виявляється в його віруванні, у його мистецтві, у мові, музиці, у мистецьких виробах, у почуттях. Для України –мелодія її від щирого серця, з самих глибин. Бо ж саме з Україною повʼязані всі найсвітліші надії на кращу долю.
Леся Українка залишила нам світлу зброю, своє чисте слово, ніжну музику. Життєвий і творчий шлях поетеси щедро пересипаний тернами, однак вона наполегливо йшла до мети і здійснила свій подвиг. Вона зуміла донести до нас власне слово. Народне мистецтво стало тією силою, що об’єднує та скріплює український народ, і ставить його на гідне місце серед інших народів.
Ми сьогодні мріємо, щоб ім’я Лесі Українки лишилося завжди живим. І щоб усі збагнули: «Я – Мавка лісова… і слово уста мої німії оживило і вчинила диво… я збагнула, що забуття не суджено мені».
У тексті есе використано вірш нашого земляка Олександра Богачука:
Я – Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала…
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Від серця до серця, від краю до краю,
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я – завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя – на Волині.
Я знаю, що коси мої – це берізки,
Я знаю, що очі – озера блакитні.
Я знаю, що серце моє – українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем вродливої долі,
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному братньому колі
Дочка України – Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь, приїдьте, будь ласка.
Там ниви, озера, гаї солов’їні.
Якщо не забули ви, що таке казка,
Її ви зустрінете в нас, на Волині.