Що може зробити людина для громади? Розповідь юного журналіста про фотографку-волонтерку

Хто може стати героєм/їнею есею на тему “Як медіа змінює життя міста/села/громади”? Для Андрія Вінцюка, вихованця гуртка “Юний журналіст” Палацу учнівської молоді Луцької міської ради, нею стала луцька фотографка Юлія Коцюба. На її волонтерському і мистецькому досвіді хлопець побачив, як багато може зробити одна людина для громади та її духовного життя в непростий час пандемічної самоізоляції.

Ще одним героєм есею школяра, який приніс йому перемогу на Всеукраїнському конкурсі “Есей – для дітей” Львівського медіафоруму, став Свято-Миколаївський монастир у його рідному волинському селі Жидичин.

Як фотографка-волонтерка залучає громаду Жидичина до віртуального духовного життя – досвід Юлії Коцюби

Недільний ранок у селі Жидичин, що на Волині, розпочинається під дзвони Свято-Миколаївського монастиря. Я народився і проживаю в цій унікальній місцевості, щиро захоплююсь моєю малою батьківщиною. Жидичин славиться не тільки храмом, а й своєю мальовничістю, річкою Стир та цілющим джерелом. Відомо, що у давнину Жидичин мав Магдебурзьке право, а у монастир завітав  король Данило Галицький. Я пишаюся тим, наскільки цікава та визначна  історія нашого нібито звичайного, на перший погляд, волинського села.

І сьогодні в житті сільської громади багато різних подій, які привертають увагу регіональних медіа. Найважливішими з них стали приєднання Жидичинської ОТГ до Луцька, перехід храму до ПЦУ та пов’язані з ним обговорення в громаді. А ще в нашому селі проводяться щорічні святкові дійства – День козацтва з кулешем і гарматними залпами, улюблений День Святого Миколая з відвіданням його резиденції (так-так, у Жидичині є така локація!), багаті ярмарки та благодійні акції… Одного разу великого шуму наробила стихія, через великі пориви вітру з нашої школи зірвало дах – і таке було!

Свято-Миколаївський монастир був і залишається центром духовного життя вірян нашого села, а також численних паломників, туристів не лише з Волині, а й усієї України. Під час тривалого карантину, піклуючись про здоров’я людей, відвідання монастиря було обмежене. І тоді в нашій громаді відбулася справжня новаторська річ – у фейсбуці активно запрацювала сторінка монастиря, а окрім того з’явилися інші віртуальні медіа, ютуб-канали, де люди могли спостерігати за життям храму, дивитися онлайн-трансляції богослужінь.

І я хочу розповісти про те, як талановита фотографка Юлія Коцюба допомогла у віртуальній презентації Свято-Миколаївського монастиря і як це вплинуло на духовне життя нашої громади. Вона працює у луцькому інтернет-виданні, у храмі займається волонтерством, а також є автором мистецького проєкту «Ангели теж сміються». З 2018 року вона  зайнялася фотосправою  і також почала знімкувати таїнства та церковні служби Жидичинського монастиря.

«В цей період я сама прийшла до церкви. У нас там є Молодіжна платформа «Мирт», де ми збираємось, і я почала фотографувати для свого інтересу те, що у нас там відбувалося. Це було влітку, а вже взимку мені запропонували зробити перший фоторепортаж для монастиря. Це був День Святого Миколая – велике свято», – розповіла у відео-інтерв’ю авторка світлин. Наступним стало фотографування богослужіння перед Різдвом – важливий і особливо трепетний момент для дівчини, бо потрібно було фіксувати камерою людей, які моляться. А далі таких фоторепортажів ставало більше і більше – щонеділі, на свята з благословіння архимандрита Юлія стала постійно працювати в монастирі. Потрібно було вчитися рухатися по храму під час служби, не заважаючи людям, вивчати ритуали. Але Юлії це було цікаво ще й тому, що вона сама тоді пізнавала церкву, і все це разом в неї поєдналося.

Я з цікавістю переглянув світлини дівчини. Так, вони особливі! Фотографка показує ту сторону духовного життя, на яку ми мало звертаємо увагу, оскільки у багатьох людей складається враження, що до церкви ходять лише старенькі бабусі та дідусі, а монастир – це дуже закрите місце. Насправді  це не так. Інколи при нагоді  я відвідую храм і переконуюсь, що  більшість присутніх – це молодь не тільки з нашого села, а й з інших сіл і міст.

Мені вдалось познайомитись і взяти коментар у Юлії Коцюби. Вона розповіла: «Як мінімум, громаді вдасться привернути  до себе увагу, але тут важливо розуміти мету. До прикладу, медійна діяльність в школах допоможе учням і вчителям бути більш  обізнаними в тому, що відбувається в школі, які є гуртки, проєкти і т.д. Фото та прямі трансляції в період карантину допомагають людям, які живуть далеко або не мають можливості відвідати святиню, побувати там хоча б віртуально».

На мою думку, це приносить велику користь вірянам Жидичина, оскільки життєві ситуації не завжди дозволяють бути присутнім у тому чи іншому місці. У цей складний час, коли в багатьох сферах нашого соціального життя зберігається дистанційність, це є особливо  цінним. Також своєю медійною діяльністю Юля та її команда намагаються надихнути інших приходити до храму та брати участь у різних проєктах. «Люди пишуть, що це для них дуже цінно», – тішиться фотографка спілкуванню з глядачами світлин, читачами онлайн-платформ монастиря.

Я поцікавився, чи збільшилась кількість відвідувачів Свято-Миколаївського монастиря за цей час. «Точної статистики відвідуваності нема, але думаю, люди почали більше відвідувати храм, є паломники з інших міст», – відповіла Юлія.

Можу ще впевнено сказати, що у творча діяльність фотографки має високу мистецьку цінність, яка зачіпає емоції й душі глядачів. Її авторський фотопроєкт «Ангели теж сміються» був не лише її дипломною роботою, а й показав її власну духовну дорогу і досвід відвідання храму. Метою «Ангелів…» було показати, що «монастир – це не щось віддалене та недоступне нам, а люди в чорному насправді не сумні, а веселі, бо присвятили своє життя Богу, зробивши цей вибір самостійно». Дівчина своїми знімками зуміла поламати деякі стереотипи, в тому числі й мої, про життя в монастирі. Я справді вражений тим, як одна людина змогла привернути увагу багатьох людей своїми високохудожніми знімками.

Юлія Коцюба продовжує творчо працювати в Свято-Миколаївському монастирі. Коли я познайомився з нею (до речі, віртуально), переглянув світлини проєкту «Ангели теж сміються», дописи фейсбук-сторінок монастиря  і молодіжної платформи «Мирт», то замислився над такими речами. По-перше, віртуальне спілкування увірвалося в наше життя дуже стрімко і зачепило усі сфери – навіть духовну. Юлія показує своїм прикладом, як мистецтво фотографії спонукає громаду, старших і молодих людей, до опанування сучасними винаходами і використання онлайн-платформ для свого духовного поступу в наших карантинних обставинах.

Навіть одна людина може багато зробити для громади – це дуже надихаючий приклад для мене особисто. Її фото популяризують діяльність монастиря і молодіжного осередку, залучаючи ще більше людей до корисної співпраці. Це мій другий висновок.
Важливо, на мою думку, те, що світлини Юлії – це професійне мистецтво, яке теж надихає! Можливо, хтось із відвідувачів храму теж захоче спробувати себе у такій гарній справі?

Люди мого рідного села і я сам тепло відгукуються на те, що самовіддано і гарно робить молода фотографка. Це дійсно змінює громаду Жидичина на краще! Я пишаюся, що маю можливість спостерігати за творчістю Юлії, яка змінює життя в моєму селі. Світлини Юлії вплинули і на мене – я написав цей есей 🙂

Керівниця гуртка “Юний журналіст” ПУМу Марія Пилипчук

Залиш коментар